Мій родовід

Історія мого роду

---Трохи про мене---

-Мене звати Українець Поліна Сергіївна, мені 13 років.

-Я захоплююсь малюванням.

-Мої улюблені предмети-геометрія, англійська мова та світова література.

-Друзі-Аня Шипілова та Влада Великанова. Із Анею ми дружимо з 5 класу, вона весела та цікава. Із Владою ми знайомі з 6 років, але ми дружимо лише з 6 класу. Вона вважає мене дивною, ми любимо розмовляти на філософські теми.

-У майбутньому я хочу стати архітектором, художником або дизайнером.


---Про мій рід---

Чесно кажучи, це завдання спочатку не здалося мені цікавим, але зараз я дякую за те, що я дізналась багато всього про свій рід, бо недаремно кажуть "той, хто не знає своєї історії не має майбутнього".

Своїм прізвищем - Українець я дуже пишаюся і нізащо не проміняю його ні на яке інше, бо воно є суттю моєї країни, підтвердженням того, що українці були, є і будуть, вони мають свою історію, культуру, етнос, мову. Своє прізвище я успадкувала від пращурів, які мешкали на Хмельниччині, мабуть, найбільш древній в історичному плані землі в Україні. Хутір Віначинці (Юначинці), що недалеко від Шепетівки, отримав козацький сотник на прізвище Українець в 17-му столітті за військову вислугу, де й оселився. З того часу починається мій рід, а прізвище Українець мали майже всі мешканці Малих, Великих Юначок та ще декількох хуторів та сіл. Тільки на початку 20-го століття населення того району почало розбавлятися за рахунок переселенців, але мої прадід Сергій Олексійович та прабабця Ганна теж мали однакове прізвище! Сергій Олексійович був військовим, загинув під Сталінградом під час Другої Світової війни. Мій дідусь по батьку Українець Степан Сергійович - приїхав з Хмельниччини до Києва, де здобув освіту будівельника. Приймав участь в спорудженні багатьох гідроелектростанцій на Дніпрі та Південному Бузі, будував бориспільський аеропорт та стадіон, одружився на коренній мешканці Борисполя, Радченко Лідії Максимівні. Її батьки (Радченко Максим Радіонович та Заволока Софія Іванівна) вели господарство та торгували на київських ринках продуктами, вирощеними власноруч. Максим Радіонович більше 40 років працював трактористом, а Софія пекла хліб та продавала його сусідам.

В нашій родині склалася традиція - імена Сергій та Степан чергуються від батька до сина як Степан Сергійович - мій дід, Сергій Степанович - тій тато, Степан Сергійович - мій рідний брат. Моя мати каже, що немає ріднішої людини, ніж рідні брати і сестри, бо вони успадковують по половині від матері та батька, стають майже ідентичними.


Мій тато, Українець Сергій Степанович народився в Борисполі та все життя прожив у цьому місті.


Дивно, але до збудування аеропорту населення Борисполя не перевищувало 5,000 осіб, хоча Бориспіль - досить старе місто, нещодавно йому виповнилося 1,000 років.

У моєї мами дуже цікава історія. З дитинства вона мріяла про те, що переїде жити до України. Зараз мама вважає її своїм рідним краєм, шанує мову, каже, що легко прийяти свою Батьківщину та знати українську мову та історію, якщо робиш це з любов'ю. Вона народилась та прожила 22 роки в місті Кургані (Росія) з батьками: Палкіним Миколаєм Івановичем та Курочкіною Клавдією Василівною, а також братом Костянтином. Батьки маминого тата: Палкін Іван Миколайович - народився та виріс в Курганській губернії був сином крупного землевласника та Пеньківська Ганна Петрівна (переселенка з Польщі), сільська вчителька - виростили шістьох дітей, серед яких мій дідусь був наймолодшим. Батько Івана Миколайовича - Палкін Микола Петрович був найбільшим землевласником Курганської губернії. Він володів величезною птахофермоюю та був єдиним постачальником мяса та гусячого пуху для царської сімї на початку 20-го століття. Після Жовтневої революції його розстріляли, землі та майно відібрали, а два його сини приймали участь у Громадянській війні, але один (Іван Миколайович) на боці біло-чехів, а другий (Петро Миколайович) у лавах Червоної Армії.

Батьки моєї бабусі по маминій лінії: Курочкін Василь Костянтинович та Августа Василівна теж проживали в сільській місцевості Курганської губернії. Прадід Василь - фронтовик, пішов добровольцем на фронт в 41-му році, був танкістом та демобілізувався в 43-му після поранення та важкої контузії (горів у танку). Після повернення був головним бухгалтером у рідному радгоспі.

Прабабця Гутя (Августа) була сиротою, її виховувала тітка. Дитинство та доросле життя Августи пройшло в тяжкій праці, бідноті, але вона завжди співала: для себе, для дітей, для квітів і мріяла стати артисткою. Її батьки були поляками, і яким чином вони потрапили до Росії я ще не знаю, але спробую дізнатися.

Коли я була єдиною дитиною в сім'ї я просила батьків про братика чи сестру. З появою брата Степана я спочатку хвилювалась, що буду отримувати менше уваги ніж малюк. Але мої батьки пояснили, що з народженням Степана любов, котра належала мені, не буде поділена між дітьми, що з появою нового життя з'явиться і нова любов.


Зараз я дивлюсь на своє родинне дерево і розумію, скільки любові та мудрості дістається нащадкам від своїх пращурів.


Коли я писала про своїх дідів, їх долю, життя, історії, я уявляла все як у фільмі: співчувала, робила висновки, вчилася. Тепер я розумію сенс фрази "той, хто не знає своєї історії - не має майбутнього". А ще кажуть, що кожне наступне покоління має бути краще за своїх батьків. Тепер я усвідомлюю, яка відповідальність ї на мені та які скарби я зобов'язана передати своїм нащадкам.