Лісняк Василь Андрійович
(1908-1963)
Так описав його сучасник:
"Середнього зросту, в темно-синьому костюмі і, зазвичай, у вишиванці. Вродливе, смагляве, трохи задумливе обличчя, пишні вуса справжнього запорожця, на які завжди звертали увагу люди – йшов українець. Його блискучі карі очі випромінювали доброту, щирість, лагідність. Проте нерідко в тих очах були і смуток, і печаль, і навіть біль..."
Василь Лісняк
м. Гуляй-Поле
30 травня 1940 р.
За роботою
Редакція газети "Запорізька правда"
1958
Завжди привітний і життєрадісний.
Від`їджаючи у відрядження
в Кам`янку-Дніпровську. Запоріжжя, 1953 р.
Народився Василь Андрійович Лісняк 30 січня 1908 року в селі Вербовому Пологівського району Запорізької області у селянській сім'ї.
Мати - Марія Самсонівна. Батько - Андрій Сизонович. Батьки були селянами, жили дуже бідно. В убогій оселі Марії та Андрія Лісняків на світ з’явилося тринадцятеро дітей, вижило – четверо. Злидні й нестатки переслідували Василя майже все життя. Саме через них він не здобув належної освіти і з юнацьких літ працював у сільському господарстві: орав ниву, сіяв хліб.
Дорогі й милі серцю міста надихали його, допомагали настроювати поетичні струни. Василь Лісняк почав працювати на землі після закінчення в 1924 році школи. З 19 років пробував писати вірші, але він був дуже вимогливим до себе, тому не поспішав.
Працюючи в полі, Василь навчився слухати дихання свіжозораної ріллі, думи достигаючого колосся, серенади степових цвіркунів, музику чистої блакиті...
Батьки Марія Самсонівна і Андрій Сизонович
Батько Андрій Сизонович
Із донечкою Олею
Біля криниці
Василь Лісняк, с. Вербове.
Терешкова балка, 1954
З дружиною Марією і дочкою Ольгою
м. Запоріжжя,1961
З дружиною Марією і сином Валентином
Проводжаючи на фронт
м. Гуляй-Поле,1941.
Писав Михайло Стельмах:
"Добру і лагідну душу мав Василь Лісняк, і гарною була його поетична борозна на українській літературній ниві. Як орач, як добрий хлібороб, він безмежно любив свою рідну землю і засівав її щирим словом. Шануймо Василя Лісняка, бо є кого шанувати. Любімо його, бо є кого любити..."
"Голос Василя Лісняка дуже мелодійний. І вірші його хочеться співати..."
Озеров Л. Пісня молодих // Література і мистецтво. - 1944. - 24 верес.
Ой чого ти, тополенько, не цвітеш?
Цвіт в моєму серці
Віталіна Московцева, "ЗАПОРІЗЬКА ПРАВДА"
Він бачив землю очима хлібороба.
НА КОМБАЙНІ
В полі повідь урожайна
Розлилась у всі кінці.
Об гарячий борт комбайна
Штормом б'ються пшениці.
Б'ються, падають на косу -
Їх жбурляє стиглий лан
В шум, у бурю стоголосу,
Що її здійняв комбайн...
Нам і в ніч тепер не спиться,
Зріє сила молода...
І тече, шумить пшениця,
Як живущая вода.
1947
Він торкався землі руками працелюба.
ПОЛЕ
...Глянув - жито мене обступило
І неначе сказало: - Здоров!
Завітав ти до мене по силу?
Ти утоми в собі не зборов?
Дихай глибоко!
- ...
- Глибше!
- ...
- Ще глибше!
- Що за пахощі! - вигукнув я.-
Та ж мені уже робиться ліпше!
Десь дівається втома моя!...
1953
Збірки письменника
«Степові пісні» (1949)
«Люблю село» (1955)
«Широкі простори» (1957)
«Краса людська» (1960)
«Зоряний світанок» (1964)
«Борозна» (1969)
Крім поетичних збірок , перу В.Лісняка належать книжка сільских картин "Уміння жити", нарис "Дорідні зерна", виданий окремоюброшурою, низка прозових етюдів та фрагменти повісті "Земля-матінка".
Творчий доробок його порівняно невеликий
Всього п'ять поетичних збірок, з яких одна - "Зоряний світанок" - побачила світ уже після смерті поета.
«Степові пісні» (1949)
«Люблю село» (1955)
«Широкі простори» (1957)
«Краса людська» (1960)
«Зоряний світанок» (1964)
Збірка «Степові пісні» вийшла в 1949 році, під редакцією Павла Тичини і це було велике свято для поета. Поету на той час виповнився 41 рік.
"Поезія - це "чесне поле бою", - каже Василь Лісняк."
"Кажуть у кожного поета, як у птаха, свій голос, своя пісня. У цьому плані пісня Василя Лісняка, либонь зрідні жайворонковий - та ж відданість рідній "зеленій стороні", та ж закоханність у весну, в вітер, у простір, та ж щирість і невишуканість...
Його кредо - правдивість поетичного слова.
Його ідеал - це найкраща у світі краса - вічно юна земля і людина."
ВРАНІШНЯ ПІСНЯ
Поховались зорі - золота роса,
І блакитні очі ранок вже розмружив,
Пропливає хмара, мов на парусах,
Я іду у поле радісний і дужий.
А навпроти - вітер піснею тече,
Рання прохолода чиста і прозора,
Відчуваю ясно, що моє плече
Ще міцніше стало, ніж було учора.
Колос досягає до грудей мені,
Зустрічає сонце соняшників нива,
Я хотів би дати це на полотні -
Хай би так застигла урожаю злива.
Та до краю пісня сповнила мене,
Я почав бриніти в тон ланів і вітру,
Зазвучало слово щире, вогняне,
Брав я в руки стебла, наче грав на цитру.
1938
РОЗМОВА З ЗАПОРІЗЬКИМ ДУБОМ
- Здоров, дідугане! Нарешті й мені
Вдалося побути в твоїй стороні.
Я знаю: поетів захоплюєш ти,
І віршам про тебе, як макам, цвісти...
Та я заохочую музу свою
Навіять не оду, а це інтерв'ю.
Скажи мені, дубе, скажи про одне -
Про те, що найбільше цікавить мене:
Відколи росте твоя крона густа?
Чи ти не лічив свої довгі літа? -
Промовив, дивлюся і жду. А мій дуб,
Неначе в маю, назеленює чуб.
І чую з його кучерявих висот:
- Років скільки маю? Вже майже сімсот!
Я стримано-радісно скрикнув: - Ого!
Ти, дубе, ровесник народу мого;
Напевно, зібрав його думи, пісні,
Як зерна дощу, як світанки ясні.
І здавна й понині тим скарбом живеш.
А ще де для себе ти сили береш?
І знов зазвучали слова у гіллі:
- Де сили беру я? У рідній землі!
Якщо її любиш - все знайдеш у ній,
А знайдеш - століття рости, зеленій...
Почувши наснажливу мову таку,
Як совість, правдиву, як юність, палку,
Від радості я, мов зоря, засіяв,
І дубові так на прощання сказав:
- Спасибі за раду. Твоїм інтерв'ю
Я, наче вінком, всім серця обів'ю.
1962
СОНЯШНИКИ
Сівба нам щаслива вдалася.
На ниву дощі пролилися рясні,
Вона зеленіти взялася.
Я кожного разу врочисто збиравсь
Буть свідком якогось начала
Й до рідної ниви з поклоном вітавсь.
Вона ж таємнично мовчала.
Та ось перед нею я став і застиг -
Милуюся мовчки красою.
І морем піднятих брилів золотих
Вітається нива зі мною.
ЖОРЖИНИ
Коли ми зустрілись, коли подружили,
Я став тебе вірно кохати -
Нам впало у вічі, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.
Була то хороша, щаслива прикмета,
Бо квіти є друзі кохання.
Ми їх назбирали і склали букета
На днів тих живе спогадання.
Літа, ніби помахи крил голубиних,
В польоті своїм зашуміли.
І час нам поміряв сердечні глибини,
Гартовані вивірив сили.
І навіть тоді, коли скрізь хуртовини
Накидають снігу, як вати,
То нам все здається, що красні жоржини
Цвітуть коло нашої хати.
1956
ЗІГРІЮ СЕРЦЕМ Я РЯДКИ
Зігрію серцем я рядки
І запищу їх на папері,
Щоб зацвіли, як нагідки
На квітнику в осіннім сквері.
Тоді - хай вітер, хай мороз -
Ніщо не схилить їх, не згубить,
Їм буде чутись голос гроз,
Здаватись - сонце їх голубить.
1958
ТВІЙ МАК ЦВІТЕ
Шістнадцять літ, як ти у нас була,
І чи комусь тоді на довгу згадку,
Чи на прикрасу нашого села
Посіяла квіток велику грядку.
То був червоний чорночубий мак,
Такий легкий, тремтливий, серцю милий.
Він радує, хвилює душу так,
Хоч всю її в слова гарячі вилий...
Тепер він сам тут сіється, цвіте,
І, дивлячись в ясне червневе небо,
Ті дні забув немовби, а проте
Красою всім нагадує про тебе.
с. Вербове, 1958
Образ натхненного хлібороба проходить через всю творчість Василя Лісняка:
"І тоді через тисячу літ
На своєму широкому полі
Запримітять нащадки твій слід"
ЛАНИ
Про що шепочете мені,
Мої лани золоточолі,
Отут в безкраїй далині,
В степу - на волі, на роздоллі?
Ви щось мов кажете. І я
Душею чую вашу мову,
І рад би ще послухать знову
Ваш тихий гомін серед дня.
Але стих вітер. І не чуть.
Не чуть нічого! Тільки де-де
Жуки над ланом прогудуть
Та жайворін, піднявшись в небо,
Задзвонить голосно вгорі,
Заллється, свисне, защебече.
І знову радісно мені,
І знову серце молодече...
Та ось звелися вдалині
Й біліють хмари. Вітер знову.
Лани! Я чую вашу мову.
Ви щось мов кажете мені.
1929
ПОЛОТТЯ
Сапа у кожного - як бритва,
І лежнів не знайти між нами.
Іде весела, вперта битва
З живучим лихом - з бур'янами.
Хто б не любив таку роботу?!
Ми не говоримо про втому,
Коли гарячі краплі поту -
На радість сонцю степовому...
Обід мине. І поки трішки
Спочине дружнє коло наше,
В міжряддях, на пухких доріжках,
Бур'ян прив'яне і приляже.
А потім знову пружні плечі,
Від поривань легкі, як вітер, -
Аж поки прийде тихий вечір
На поле, сонцем обігріте.
І ось ми їдемо додому,
І довго пил над шляхом висне,
А над степів вечірню втому
Злітає пісня.
Люба пісне!..
1933
ВЖЕ НЕ ЖБУРЛЯЄ ЗАВІРЮХА
Вже не жбурляє завірюха
Сипучим снігом у шибки.
Весна! І, радий вітра слухать,
Ідеш у поле залюбки.
Курить з-під ніг суха землиця
На ненакочених шляхах.
Взялась рости густа пшениця,
І дзвонить в небі жайвір-птах.
Рілля лежить пухка, гаряча,
І повна вогкості у спід.
У ній - твій труд, у ній - твій піт,
У ній - і справ твоїх удача.
1934
ПОЕТ НА ВІЙНІ. Фронтова лірика.
"На фронті Василь Лісняк з 1941 року. В часи лихоліття письменник розмовляє з нами віршами та фронтовими листами. Фронтова лірика і листи В. Лісняка - це немовби точна кардіограма любові й ненависті нашого воїна-визволителя, який за пасмами диму бачив схід хліборобського сонця, за гуркотом бою чув дзвін зерна, що сиплеться в ріллю, за лавами осоружних чужинців уявляв вільною не лише рідну Україну-неньку, але й Німеччину, якій він поверне Шіллера й Гете, а вже коли й думав помирати, то лише "орючи на ниві або ж ладнаючи граблі".
У СІЧНІ 1944 РОКУ ПОЕТ ПИСАВ:
"Коли б ти знала, як люблю тепер нашу Україну, її культуру, її історію. Горджуся тим, що ми з тобою українці, діти того народу, котрому з давніх-давен слава".
Товаришеві і ровесникові поетові Олексі Ющенку:
"Скільки разів, друже, я вмирав і воскресав! Такий я обпалений вогнем, обкурений димом, облитий потом..."
Молюся сонцю золотому
І ясним зорям, і садам,
Клянуся: ворогу лихому
Я їх ніколи не віддам!
"Може, доведеться ще й полягти на полі бою, - пише В.Лісняк в іншому листі. - Одне тільки ми знаємо, твердо й непохитно віримо: ворог не житиме!"
О народе! О світлий титане!
Ти достоїн життя -ти не вмреш.
Хай же пада поріддя погане,
Де ти тільки ногою ступнеш!
А де вдариш - хай ріки криваві
Потечуть од ворожих полків
Ти святий в своїй визвольній справі,
Чистий, славний навіки віків!
МАТИ КЛИЧЕ МЕНЕ
Вперше без тебе у нас на Вкраїні
Квітли вишневі сади,
Сумно схилялись гілки білопінні
До весняної води.
Білі, пахучі... Та що з того цвіту?
Що з того сонця, тепла?
Жодної ягоди журному літу
Квітка-весна не дала.
Хоч би й дала, - було б гірко їх їсти
З ворогом в домі своїм,
Мов сарана-ненажера фашисти -
Все знадобилося їм!
Жмені зерна не лишили в коморі,
В хаті - й лушпиння з яйця.
Всі ми в тяжкому великому горі,
Чи діждемося кінця?
Важко минула безрадісна осінь,
В вікнах біліє зима.
Діти ж твої і голісінькі, й босі,
Хліба й шматочка нема.
Тільки й надії на тебе, мій сину,
Вийдем живими з біди,
Маєш ти зброю, відвагу і силу,
Знищ душогубів! Прийди!
Клич цей земля переносить до мене,
Став я у першім ряду.
- Чую тебе, многостраднице нене!
Чую! Іду!
1942
УКРАЇНІ
Вдень буду умирати - дивитимусь на сонце.
Нехай воно до краю бере моє тепло,
Щоб взимку в кожній хаті розтануло віконце
І чистою водою на блюдце потекло.
Вночі вмирати буду - дивитимусь на зорі,
Хай блиск очей вбирають далекі зорі ті,
Щоб воїни в повітрі, на суші і на морі
За всякої погоди знаходили путі.
Як стріну смерть світанком, -
на схід зверну обличчя,
Мов соняшник, що квітне на ниві голубій,
Щоб всі туди дивились, почули, як покличе
Громовозвука сурма із ворогом на бій.
Як стріну смерть у битвах вечірньою зорею,
- Впаду лицем на захід, ще й руку простягну,
Дійду до України і буду вічно з нею,
Щоб знов, як прийде ворог, устати на війну.
Прекрасна Україно! Мій колосе пшеничний,
Мій соняшнику ясний, метале золотий,
Дивись на схід, бо звідти
огонь виходить стрічний.
Він ворога здолає - отой огонь живий.
3.X. 1942
Окрему художню повість про велике кохання двох людей складають фронтові листи-трикутники до дорогої дружини. Фронтові листи, які були надруковані в третьому номері альманаху “Хортиця” у 1994 році під загальною назвою “Надія квітне маком степовим…”, сприймаються як своєрідна поема в листах на тему “Поет на війні”.
Василь Лісняк не забував і в роки Другої світової війни про рідний край і не міг дочекатися коли закінчиться війна.
У липні 1944 року, на фронті, Лісняка наздогнала приголомшуюча звістка.
Без заяви його прийняли до Спілки письменників України.
Перша книжечка поезій Василя Лісняка з'явилася друком аж у 1949 році. Поету на той час виповнився 41 рік. Та якби не підтримка Павла Тичини, хтозна скільки ще чекав би він виходу першої збірки. Вона називалася просто - "Степові пісні". Всією душею поет належав таврійським степам. Його проста, щиросерда поезія - немов прохолодна вода з колодязя народної пісні, яку п'єш спекотного півдня.
Письменник Михайло Гайдабура, був другом Василю Лісняку і підтримував його, надихаючи в творчості. У 1937 році – аби бути ближче до друга – Василь Андрійович переходить працювати у районну газету Гуляйполя. Саме Михайло Гайдабура розбудив у юнака потяг до самоосвіти і поетичного слова, підтримував всі його починання. Друга світова війна: Василю довелося опановувати воєнну справу. Навчання у місцевому педагогічному технікумі перервалося війною: і Василь, і Михайло йдуть добровольцями на фронт.
В жовтні 1941 року Василя важко поранило осколками снаряду в бою під Красноградом на Харківщині. А Михайло, захищаючи Севастополь від німецько-фашистської навали, загинув у січні 1942 року. Книжки сільських картин «Уміння жити», нарису «Дорідні зерна», низки прозових етюдів та фрагментів повісті «Земля-матінка» написані завдяки урокам прози від свого друга Михайла Гайдабури.
Василь Лісняк і Петро Ребро
Василь Лісняк і Михайло Гайдабура
Василь Лісняк і Олесь Гончар
З колективом редакції "Колективні лани"
З О.Гончаром в редакції Запорізька правда, квітень1959 року
Серед читачів Запоріжжя, 1956 року
Микола Лиходід
"Мені незабутні ви, як людина,
що чесно жила під сонцем і жалами,
мені незабутні ви, наче днина,
що так і цвіте волошковим кружалом.
Дядьку Василю, без ореола,
дядьку, поете з хпіборобовими очима:
хай ваші вікна в таврійське поле
будуть завжди одчинені."
Ольга Василівна Лісняк - дочка Василя Лісняка
Учні Запорізької гімназії №45 біля виставки "Василь Лісняк - поет і людина"
Книжкова виставка "Поетична борозна Василя Лісняка"
Бібліотека-філія №3 Запорізької ЦБС
Заходячи до бібліотеки кожен з користувачів одразу побачить міні-музей Василю Лісняку. Тут можно побачити особисті речі та документи поета представлені дочкою Ольгою Василівною Лісняк. В 1964 році бібліотека буда названа на честь Василя Андрійовича.
Спогади дитинства
"Не одного разу я чула від людей, які пам'ятають мого батька, що бачили його задумливим, навіть зажуреним. Хоча із родиною татові доводилося проводити часу не так багато, як йому самому того хотілося (робота журналіста, якій він присвятив 27 років життя, не знає вихідних днів, навіть не дозволяє часом відпочивати вночі), та скажу, що вдома зажуреним тато не був."
"Пам'ятаю новорічний вечір 1949, а може, 1950 року..."
"Двері великої кімнати прочиняються і через поріг ступає Дід Мороз. Темне пальто, на шапці-вушанці вата, вата і на вусах, а очі теплі-теплі і усміхнені... Мої оченята блищать, дух захоплює. Я розгублена: хто це? хто? Ще нічого не знаю про історію Дідів Морозів. Костюмована сцена вдалася, але я щаслива від того, що по очах пізнаю ж, пізнаю тата. Мама сміється, стоячи за спиною у знайомого незнайомця. Я не пам'ятаю подарунків, знаю тільки, що вони були, бо руки у Діда-тата не порожні. А поруч зі мною - брат Валентин. Тож у домашній виставі все було як слід. Головне ж - це наша спільна радість."
Лісняковські читання проходять кожного року в бібліотеці-філії №3 Хортицького району м. Запоріжжя, яка з 1964 року носить ім'я Василя Лісняка.
"Тато купував для всієї родини і для нас з братом книги, на які витрачав немалу частину свого скромного заробітку. Найрізноманітніші, вони навіть своєю присутністю вже виховували. Класична література - українська, російська, зарубіжна, природа, подорожі - тематика, якій батько-книгозбирач надавав перевагу."
Зібрання шевченківських творів В.Лісняком.
Улюбленими ж поетами Василя Лісняка були Тарас Шевченко, Павло Тичина, Олександр Олесь, Сергій Єсенін, Уолт Уїтмен, Роберт Берне, Рабіндранат Тагор, Еміль Верхарн.
Колекція «Шевченкіани», яку збирав все життя Василь Андрійович, після смерті поета, була подарована його родиною Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці.
с. Вербове Пологівського райому Запорізької області
Співець таврійського степу і хліборобської праці.
Шкільний захід
"Літа, ніби помахи крил голубиних..."
"Всі ми пам`ятаємо нашого славнозвісного поета, гарного вусаня у вишитій сорочці".
січень 2019, с. Вербове
Сільський музей, с.Вербове
31 січня, учні 5 -7 класів Вербівської ЗОШ завітали до музею - читали вірші, ознайомилися з експозиціями, пригощалися солодощами.
Вогник пам`яті у приміщенні сільської бібліотеки.
ХМАРКА СЛІВ
Лауреати Запорізької обласної премії ім.В.Лісняка
1989 рік - Огульчанський О. "У нетрях Джубаю"
1990 рік - Ликов В. за роман-трилогію "Море соленое"
1991 рік - Чубенко В. "Сміх сміхом"
1992 рік - Лютий Г. "Я воду пив с твого лиця"
1994 рік - Ласков М. "Если женщина любит"
1995 рік - Лиходід М. "Країна Україна"
1996 рік - Ребро П. "Козацькі жарти"
1997 рік - Купріянов І. "Одержимий коханням", "Джерело".
https://padlet.com/