Родовід

Нікішина Гліба

Big image
Big image

У війни не жіноче обличчя (історія моєї родини)

Так вже вийшло, що наша пам'ять і всі уявлення про війну – чоловічі. Це і зрозуміло, бо воювали переважно чоловіки. У кожного була своя дорога до вершини мужності, стійкості, героїзму. Ця історія – розповідь про моїх рідних і близьких людей, які підкорили цю вершину.

Щипакін Іван Никифорович (1914 р. н., с. Плотина Станично-Луганського району Луганської області) дуже рано втратив батька. У наступному столітті, ми, нащадки, переглядаючи архівні матеріали, виявимо ім'я Щипакина Никифора в списках козачих військ при описі війни на Кавказі. Дізнаємося про те, що він брав активну участь у тяжких боях разом з іншими донськими козаками. А син Іван знав батька лише по фотографії, що зберігалася в родині, та по розповідях матері Аксенії Іванівни (1896 р. н.) і вітчима Семена Кондратовича Ретівова. Після розкуркулення сім'я переїхала до розташованого неподалік хутора Малиновий, завелася господарством і почала «нове життя». Життя по-новому виявилося недовгим, оскільки незабаром на хуторі почалися активні розмови про «колишню куркульню». Родина з маленьким Іваном переїжджає до Станиці Луганської. Звідси в 20 років Іван вирушає на термінову службу в армію. Через три роки, відслуживши танкістом в армії, повернувся додому і влаштувався працювати у Ворошиловграді на завод ім. Жовтневої Революції, мріючи про створення сім'ї, ведення свого господарства. Вирішивши заробити грошей на власне житло, хлопець відправився до Казахстану, де на нього очікувало сильне розчарування в коханні. Щоб вилікуватися від морального потрясіння, Іван записався добровольцем на Фінську війну. Повернувшись через рік з «фінською», Іван став працювати водієм у пожежній частині станції Кондрашівська – Нова. 21 червня 1941 року одружився і наступного дня дізнався про те, що німецько-фашистські війська без оголошення війни перетнули кордони Батьківщини. Радісну подію обчорнила війна. Службовці пожежної частини, як і працівники залізниці, робітники заводів ім. Леніна та Жовтневої Революції, мали «броню» і не мобілізувалися на фронт у перші місяці війни. В кінці жовтня 1941 року і «броня» пішла на фронт. Вирушаючи на фронт, Іван дуже просив молоду дружину не кидати матір. Його забрали разом з односельцями Потаповим Андрієм і Зотовим Василем. Відправили мінометниками на Орловський напрямок. Івана, досвітченого бійця, в якого за плечима три роки термінової служби в рядах Радянської Армії і рік участі у Фінській війні, призначили старшиною роти. Цілий рік боїв на передовий, рік відповідальності не лише за своє життя, але й за життя підлеглих. У що одягнені солдати, в що взуті, чи ситі воїни? Під час запеклих боїв під Москвою в грудні 1942 року при доставці продовольства бійцям старшину Івана ранило. У цьому бою друга Андрія убили, а Василя понівечили. Івана відправили до госпіталю в місті Маршальськ під Москвою. Додому відправив листа, що отримав легке поранення, позбувся лише великого пальця лівої руки, щастя, що залишився живий. Після госпіталю відпустили на доліковування додому. У призначений час Іван знову прийшов у військкомат. Отримавши відстрочення спочатку на три дні, потім ще на два, втретє був відправлений на фронт з санітарним потягом, сформованим у Ворошиловграді. У Дебальцевому військові забрали поранених і повезли на станцію Калач. Через Волгу переправлялися на плотах, споруджених супроводжуючими бійцями. Виконавши завдання, Іван залишився у складі санчастини, яку пізніше «перекинули» під Сталінград. 200 днів і ночей тримали оборону воїни Радянської Армії під Сталінградом. 200 днів і ночей висіли над містом сотні фашистських літаків. 200 днів і ночей у кровопролитних боях гинули бійці. Але вони не лише вистояли проти озброєного до зубів фашистського війська, але і розгромили його. В результаті ворог був відкинутий. (Розпитати про оборону міста, про бої під Сталінградом ми не встигли, повідати про це змогла б бойова винагорода «За оборону Сталінграду», так, шкода, вона мовчить.) Іван тоді служив трофейником у трофейній бригаді піхотинців. З цією ж трофейною бригадою після Сталінградської битви його переправили на фронт під Міллерово, де німецько-фашистські війська терпіли поразку і повільно відступали. Пізніше, у Верхньодніпровському, переправляючись через Дніпро, Іван отримав своє друге поранення. Опинившись із госпіталем у місті Харків, написав лист матері. У листі просив привезти водійське посвідчення, розуміючи, що на фронт йому тепер не повернутися, сподівався, що принесе користь, якщо стане вільнонайманим водієм. Працюючи при госпіталі шофером, дійшов до Будапешта, де і зустрів День Перемоги. Проте війна для нього закінчилася лише в лютому 1946 року в Чехословаччині, де довелося здавати майно госпіталю. 23 лютого 1946 року, у неділю, коли країна святкувала День Радянської Армії, Іван приїхав у рідну Станицю Луганську до дружини і матері. На фотографіях довоєнних, військових і післявоєнних років - особи рідних, заради яких здійснювався подвиг.

Справжні чоловіки захищали землю своїх батьків. Справжні чоловіки захищали своїх матерів, дружин, дітей. Справжні чоловіки захищали Батьківщину заради життя і миру на Землі. Захищали заради майбутнього. Розповідаючи ці «чоловічі» історії, ми, нащадки, високо оцінюємо патріотизм кожного воїна. Але ця розповідь і визнання неповного нашого знання про війну. Тому що ніколи ще в історії людства стільки жінок не брало участі у війні. Жінки на війні не лише рятували, перев'язували поранених, а й стріляли, бомбили, підривали мости, ходили в розвідку, брали «язиків».

Жіночі історії моєї сім'ї теж можна вважати нелегкими історіями подолання, історіями підкорення вершин витривалості, віри та любові до життя. Ось одна з них.

Сапельникова Марія Корніївна народилася 20 січня 1924 року, була третім дитям в козачій сім'ї Сапельникових Корнія Олексійовича (1889р.н.) і Наталії Мартинівни (1894 р.н.), на той час братові Василю було 12 років, а сестрі Настусі виповнилося 7 років. До 1941 року сім'я Корнія та Наталії зазнала багато випробувань: розкуркулення, втеча на шахти, служба батька при шахтоуправлінні, бунт, втеча в ліси, життя в землянці, будівництво власного, хоч і маленького, будинку. Нелегкі роки прикрашалися такими знаменними для життя будь-якої сім'ї подіями, як заміжжя старшої дочки Настусі, народження першого внука Миколки (Коковський Микола), одруження Василя і народження другого внука Яши (Сапельников Яків Васильович) 4 квітня 1941 року. У червні 1941 року і молодша дочка Марія зібралася заміж. В суботу 21 червня 1941 року Маруся перейшла жити в нову для неї сім'ю Щипакіна Івана Никифоровича. У неділю 22 червня «молоді» відправилися в місто Ворошиловград в кінотеатр «Комсомолець», де і дізналися про оголошення війни. Коли в жовтні 1941 року чоловіка Івана забрали на фронт, сімнадцятирічній Марусі довелося йти на першу в житті «роботу». Написавши заяву про те, що хоче бути телефоністкою у вузлі зв'язку станції Кондрашівська – Нова, вона отримала завдання від начальника станції вивчити азбуку Морзе. Батько Корній допоміг у засвоєнні непростої для дівчини науки. Через місяць Марія приступила до роботи. Рівно рік працювала морзисткою, допоки все частіше стали приходити повідомлення, що ворог наближається. Коли фашисти окупували Старобільськ, вночі вивезли комутатор, а Марусю із зміни відправили додому. Наступного ранку Аксенія Іванівна, свекруха Марусі, принесла звістку, що німці ходять по їхній вулиці. Почалися важкі місяці окупації. Після того, як радянські війська звільнили Станицю, Маруся знову пішла на станцію, але роботу телефоністки довелося змінити на роботу оператора залізничної станції. З трьох комутаторів залишився лише один. Хоча лінія фронту змістилася, станцію продовжувала бомбити німецька авіація. Оператори працювали кур’єрами, відносячи накази начальника станції начальникам складів. Після третього бомбардування, коли Маруся була ледве не вбита снарядом, Аксінія Іванівна наполягла на тому, щоб невістка припинила роботу. Навесні 1943 року дев'ятнадцятирічну Марусю прийняли на роботу в побутовий комбінат. Освоївши до цього часу кравецьку майстерність, Маша разом з іншими молодими жінками в протягом двох місяців на власній швацькій машинці рятувала одяг поранених солдатів. Їх майстерня розташувалася просто неба прямо у дворі госпіталю. Тут одяг прали, тут і перешивали, лагодили, сортували і відправляли на фронт. 10 червня 1943 року повісткою Марусю, разом з 50 іншими жителями району, забрали в 12-й Запасний автополк. У складі цього полку були три батальйони: учбовий, ремонтний, бойовий. Навчання проходила в Марківському радгоспі. Вона повинна була стати шофером-електриком. Під час навчання Маруся з близькою подругою Тамарою Дорофєєвой, кухарем начскладу, відзначилися в стрілянині. Коли стріляли стоячи, важко було тримати рушницю, руки швидко втомлювалися. А лежачи стріляли завжди влучно. Стали просити командира про направлення в снайперську школу. Причини стріляти ворога були вагомі. Маруся, вольна козачка, не могла забути життя, проведеного в окупованій Станиці. Мати Тамари була застрелена фашистами в підвалі власного будинку, бо переховувала 3 партизанів. Хотіли обидві помститися ворогові. Вмовляли командира довго, не витримавши натиску, офіцер голосно крикнув: «Довкруги! Дурепи, вам народжувати треба, а ви!» Через 3,5 місяці навчання перервали, оскільки полк змінив місце розташування, був переведений на Слов'янський хімічний завод, довелося знову взятися за голку і перешивати одяг, тепер уже у складі ремонтного батальйону свого автополку. «10 грудня 1943 року полк прибув до Павлограду. Дощ. Ожеледиця. Холод. Вагони стоять на розвантаженні. Я – чергова по вагону. Приїжджає за вантажем лише одна полуторка. Більше ніж 1,5 тони вантажу вона вмістити не може. Співаю пісні, танцюю, щоб зігрітися. Вся мокра і змерзла. Діждалася останньої машини. Вагон нарешті порожній. Супроводжуючий офіцер, що приїхав, сів у кабіну, а мені довелося їхати в кузові. Притулилася до якогось ящика, щоб зігрітися. Зняли з машини мене вже без тями. Опритомніла під трубою, почула слова: «Дихає. Жива». Розплющила очі – горить гільза, два солдати чекають - оживу чи ні. Другий раз прокинулася від судом. Лежу в квартирі. Поруч якась бабуся. Виходила мене. За два тижні стала вставати і ходити по квартирі. Перший раз вийшла на вулицю в січні. Запам'ятала дуже сонячний день, яскраво світило сонце, боляче було дивитися. Зрозуміла, що десь на околиці міста. Цілий місяць хворіла. Дівчинки Фрося і Катря, мої подруги, працювали на кухні, приходили провідувати мене, приносили їжу. А 10 січня 1944 року полк вирушив до Дніпропетровська. Прибули до міста о другій годині дня. Над містом туман від Дніпра або дим від зеніток. Лише ввечері дали команду «Вагони відкрити». Через Дніпро йшли з провідником по понтонному мосту. Старий міст був зруйнований вщент. Новий проклали на великих подушках. Все ворушиться, страшно. Перейшли через міст десь о 9 вечора. Розмістили нас на заводі ім. Петровського. Вранці побачила, що ночували в заводській їдальні. Дівчатка-подруги працювали в їдальні, і я стала ремонтувати одяг прямо в залі їдальні. Шинелі правила і командирам, і рядовим. Ноги після обмороження дуже боліли. Через деякий час мене перевели писарем, щоб не відправляти в госпіталь. Вела облік для організації харчування, носила звіти до штабу, який знаходився не на території заводу. У заводі ж, де проводили ремонт машин, описувала поломки під диктування механіків. До Дніпропетровська прийшов лист від чоловіка, що поранений і знаходиться в госпіталі. Дуже просила керівництво дати звільнення, щоб побачити мужа, який так близько, всього лише за 45 км у Верхньодніпровському. Не дозволили. Тоді затіяла повідомити Івану, щоб підтримати, що, мовляв, поряд з тобою. Листи польової пошти підкорялися цензурі і коректувалися, тому написала, що бачила твою дружину Марію в Дніпропетровську, на що отримала пряму нехитру відповідь: «Про яку дружину ти говориш? У мене ти одна». В середині квітня нас перевели до Миколаєва, а Ваня був відправлений до Харкова. З Дніпропетровська до Миколаєва перебиралися дуже довго. Пропускали в першу чергу «Вітер» (військові потяги) і «Аннушек» (ешелони поранених). Поки їхали – співала пісні: і російською, і українською, і козачі, і дворові, і ліричні романси. Пісень знала багато. Розважала солдатів. Хто знав, той підспівував. Приїхали на Миколаївський електроламповий завод в перших числах травня. Розвантажилися. Виділили мені місце як писареві при штабі. Одного дня йшла до їдальні, коли підійшов до мене лейтенант молоденький і запитав, скільки ж я знаю пісень, що доки їхали, жодної пісні не повторила, хотів навіть записати. Відповіла, що знаю стільки, що до Берліна вистачить. Лише ось в Миколаєві знову сильно захворіла. Спухли ноги. За тиждень пішла в медсанчастину до лікарки. Стали колоти укол внутрішньовенний, а я знову свідомість стала втрачати, лише прошепотіла: «Повітря». Опритомніла на вулиці. Медсестра і лікарка обмахують газетами, і говорять: «У нас вмирати не треба». Після цього відправили до госпіталю. Лікувалася два місяці. Звідти і відправили додому з діагнозом в «червоній книжці»: «Субкомпенсований міокардит». Так я опинилася вдома з Аксінією Іванівною і стала чекати Ваню з війни. Листи після травня 1945 року стали приходити нерегулярно, все-таки польова пошта працювала справніше. Повідомлення про повернення чоловіка чекала кожну хвилину. Але в той недільний святковий день, 23 лютого, коли Івану прийти, зовсім собі місця не знаходила, весь час виглядала у вікно. Після 5 години вечора сіла біля вікна і не зводила очей з дороги, поки не побачила сусідку Калініну. Та швидко вбігла до хати і голосно з порогу: «Ваш Іван на станції, просив, щоб прийшли з санчатами зустріти». Ми кинулися всі обійматися. Такі були щасливі. Мати сказала: «Дружина, йди зустрічати чоловіка!». Я й побігла до станції. Зустрілися біля вокзалу, чоловік розцілував, обійняв, підняв на руки і говорить: «Думав, ти за цей час виросла, а ти у мене все така ж маленька». Так для нас закінчилася війна».

Скільки мужності треба мати, щоб діждатися і зустрітися, але ще більше, щоб порадіти за тих, хто зустрівся, коли тобі вже нікого зустрічати.

Сапельников Василь, що служив розвідником, брав «язиків», загинув при звільненні Вінницької області і був похований у братській могилі. Удома дбайливо зберігали його листи з передової мати Наталія Мартинівна з батьком Корнієм Олексійовичем і дружина Антоніна з маленьким сином Яшею.

Коковська Анастасія Корніївна (у дівоцтві Сапельникова) і її син Микола не діждалися свого захисника. Він теж загинув, відстоюючи мир і щастя своєї родини.

Аксінія Іванівна діждалася сина, але стала в 49 років вдовою удруге. Семен Кондратович загинув при звільненні селища Кобиляки Полтавської області.

Та скільки ще таких, що не дочекалися тепла зустрічі тоді, навесні 1945 року!

Хай кожна весна на Землі бере тепло в тієї весни 1945 року! Хай кожна жінка черпає надію в тих, хто чекав весну 1945! Хай діти наших дітей пам'ятають, що доля кожної жінки – ростити дітей, зберігати тепло домівки і зустрічати коханого на порозі своєї оселі!

Big image

Історія Станиці Луганської

Історія назви населеного пункту

1688–1719 — поселення луган, городок Луганський

1719–1923 — станиця Луганська (Донецкого округа Области Войска Донского)

1923 – 1938 — селище Станично-Луганське (центр Станично-Луганського району Донецької губернії)

1938–2007 — смт Станично-Луганське

З 2007 р. - Стани́ця Луга́нська (нині є центром Станично-Луганського району Луганської області)


Історія виникнення населеного пункту

Станиця Луган (пізніше городок Луганський) була заснована козацтвом у другій половині 17-го століття, 1684 року була знищена татарами, але невдовзі відновлена. Офіційною датою заснування вважається 1688 рік. Відомо, що географічне місце, яке козаки обрали для поселення, було не дуже вдалим. У 1773 році козаки вирішили переселитися на нове, більше вдале місце. Нове поселення складалося з «Кочевану» (верхня вулиця, на якій оселилися переселенці з нижніх земель), «Отставки» (від жителів, які залишилися жити на своїх землях), «Камишевахи» (болотяна місцевість, яка заросла рогозом, осокою). Площу біля церкви називали «Майданом». У 1803 році під час сильної пожежі постраждав станичний архів і було знищено всі документи станичного правління. У 1820 році луганці пережили сильний повінь, а в 1833 році постраждали від холери. В Станично-Луганському юрті, який складався з самої Станиці та 53 прилеглих хуторів, проживали служиві козаки з родинами. Займалися сільським господарством: розведенням коней, корів, овець та свиней, вирощуванням пшениці, ячменя, кукурудзи, соняшники, гречки, коноплі та гороху.

1923 року селище стає центром новоствореного Станично-Луганського району Донецької губернії.

У 1932-1933 роках Станично-Луганська сільська рада постраждала від Голодомору. За свідченнями очевидців кількість померлих склала щонайменше 101 особу, імена яких встановлено.

Постановою ВРУ № 1155-V від 7 червня 2007 року селищу було повернено назву Станиця Луганська. Сучасне козацтво зберігає звичаї й обряди, традиційні способи ведення господарства. У центрі невеликого містечка знаходиться музей історії та етнографії, де зібрані документи, колекції предметів побуту і бойової слави козаків.


Кількість населення

Кількість населення станиці Луганської постійно змінювалось:

1802 рік - 1630 осіб;

1823 рік - 5563 осіб;

1859 рік - 1698 осіб;

1915 рік - 3716 осіб;

1975 рік - 15 700 осіб;

2001 рік - 14 543 осіб.

До червня 2014 року в Станиці Луганській проживає 16 тисяч осіб.

Станом на 30 серпня 2015 року залишилось близько 600 жителів.


Сучасний стан

З червня 2014 року в Станиці Луганській триває військове протистояння ЗСУ з угрупуваннями ЛНР, відбуваються бойові дії як на території населеного пункту, так і поблизу нього. 18 серпня 2014 року українські збройні сили увійшли до окупованого терористами селища, 21 серпня над будівлею районної ради піднято український прапор. Протягом 15 місяців відбувалися бойові зіткнення із застосуванням автоматів, кулеметів, мінометів, артилерії, танків, «Градів», внаслідок чого більшість житлових будинків та адміністративних будівель населеного пункту зруйновано.

Мої батьки

Мій тато Нікішин Сергій Олександрович народився 14 липня 1977 року в місті Луганськ. Закінчив Луганську СШ №7. Вищу освіту здобував у Луганському державному педагогічному університеті ім. Тараса Шевченка на природничо-географічному факультеті за спеціальністю «Вчитель хімії та біології». Після закінчення навчання у 1999 році влаштувався на роботу до Експериментальної спеціалізованої школи розвитку дитини м. Луганська вчителем біології. У 2003 році вступив до аспірантури Східноукраїнського національного університету ім.. В.Даля та почав працювати викладачем на кафедрі педагогіки СУНУ. Після закінчення аспірантури викладав у Донецькому інституті післядипломної педагогічної освіти.

Моя мама Нікішина (Щипакіна) Галина Олександрівна народилася 29 жовтня 1977 року в смт Станично-Луганське Луганської області. Закінчила навчання в Станично-Луганській ДМШ за класом «фортепіано». Отримала неповну середню освіту в Валуйській середній школі №2. Вступила до Стаханівського педагогічного училища, яке закінчила з відзнакою й отримала спеціальність «Учитель початкових класів», а також «Керівник дитячого художнього колективу». Вищу освіту здобула в 1999 році, закінчивши навчання на педагогічному факультеті Луганського педагогічного університету ім. Тараса Шевченка і отримавши диплом «Учителя початкових класів та практичного психолога в закладах освіти». Продовжила навчання у Центрі психології та методики розвивального навчання при Національному університеті ім. Каразіна м. Харків. З 1997 року працювала в Експериментальній спеціалізованій школі розвитку дитини міста Луганська спочатку педагогом-організатором, а потім вчителем початкових класів.

Знайомство моїх батьків відбулося у ЕСШРД м. Луганська, де вони разом працювали.

Дідусі й бабусі

Родина Нікішиних

Мій дідусь Нікішин Олександр Миколайович народився 27 серпня 1953 року в селищі Тельмана біля Луганська, де і здобув середню освіту. Разом з ним в родині виховувалося семеро дітей (він мав старшу сестру Світлану та п’ятьох молодших братів Сергія, Анатолія, Леоніда, Миколу, Григорія). Після закінчення школи пройшов службу в Радянській Армії та почав працювати на Ворошиловградському (Луганському) заводі колінчастих валів слюсарем. Все своє життя присвятив заводу, відпрацювавши спочатку робочим, а потім майстром, начальником зміни.

Моя бабуся Нікішина (Перепелиця) Віра Анатоліївна народилася 9 травня 1955 року. Мала старшого брата Володимира. Закінчила СШ №33 м. Луганська, отримала середню спеціальну освіту в Ворошиловградському промислово-економічному технікумі за спеціальністю «Бухгалтерський облік». Практичне застосування отриманих знань почалося на Ворошиловградському (Луганському) заводі колінчастих валів на посаді бухгалтера при виробництві колінчастих та карданних валів, пізніше - економістом у тому ж цеху, була одним з керівників професійної спілки працівників заводу.

Молоді працівники заводу в той час брали активну участь у громадському житті міста. На одному з заходів і познайомились Віра та Олександр, закохалися та побралися. У молодят народився син Сергій, згодом донька Тетяна. Молода родина отримала житло від заводу – трикімнатну квартиру в центрі міста, в якій мої бабуся з дідусем проживають і до нині.

Родина Щипакіних

Мій дідусь Щипакін Олександр Іванович (18.08.1949, смт Станично-Луганське) дитинство провів у смт Атка Хасинського району Магаданської області РСФСР, де працювали його батьки (тато водієм, а мати різноробочою на ГЕС). Виховувався батьками разом з молодшою сестрою Антоніною. До Станиці Луганської повернувся у віці 16 років, продовжив навчання у 9 класі Станично-Луганської СШ. Отримавши середню освіту, вступив на заочне відділення Ворошиловградського машинобудівельного інституту за спеціальністю «Інженер-механік». Під час навчання працював теслею, водієм на заводі ОР, після отримання неповної вищої освіти працював в одній із пожежних частин міста. Коли отримав диплом спеціаліста, влаштувався працювати в автобусний парк міста Луганська за обраною спеціальністю. Після одруження та народження доньки Галини молодому спеціалісту запропонували зайняти посаду головного механіка автопарку в Ворошиловградському облрибкомбінаті і переїхати до селища Валуйське, де родина отримала власне житло. Пізніше народився син Дмитро. Олександр Іванович змінює роботу на посаді головного механіка рибгоспу на роботу головного інженера Станично-Луганського підприємства «Сільгосптехніка».

Моя бабуся Щипакіна (Алейникова) Наталія Миколаївна (20.04.1954, смт Станично-Луганське) народилася в родині бухгалтерів-економістів. Виховувалася родиною разом зі старшим братом Юрієм, 1949 р. н. Батьки тата мали величезний вплив на виховання Наталки, бо проживали разом з родиною. Отримавши повну середню освіту в Станично-Луганській середній школі, вступила до Ворошиловградського педагогічного інституту на факультет російської філології. Отримавши вищу освіту і народивши донечку Галинку, почала працювати інспектором у районному відділі освіти Станично-Луганського району. Після народження сина Дмитра зайняла посаду вчителя російської мови та літератури у Валуйській середній школі №2.

Бабуся і дідусь були знайомі з дитинства. Цікавим є той факт, що у шкільні роки мій дідусь сидів за однією партою з братом моєї бабусі. Щаслива зустріч молодят сталася під час автобусних поїздок на навчання. Так народилася родина, яка виховала мою маму.

Мої прабабусі та прадідусі

Історія знайомства моїх прабабусі Лілії з прадідусем Миколою родині відома. Сталося це у післявоєнні роки під час їхнього навчання на курсах бухгалтерів. Під час війни бабусина родина, яка виховувала двох діток Лілію та Миколу, проживала у селищі Тельмана Ворошиловградської області. Там бабуся Ліля закінчила школу з гарними результатами. Її батько, який повернувся з війни і почав працювати майстром на м’ясопереробному комбінаті, наполягав, щоб донька Ліля продовжувала навчання. Лілія вступила на професійні курси. Туди ж вступив і Микола. Микола виділявся серед слухачів курсів не тільки вродою, в й гострим розумам. Красуня Лілія привабила хлопця сором’язливістю й порядністю. Молоді люди побралися й оселилися в Станиці Луганській разом з батьками Миколи, який був єдиним сином в родині, інших дітей батьки втратили з різних причин. Молоді люди завзято працювали, щоб побудувати власний будинок. Це сталося лише через 10 років, коли в родині народився син Юрій та донечка Наталка. А Лілія та Микола продовжували працювати. Він – головним бухгалтером у зновуствореному підприємстві «Ворошиловградський облрибкомбінат», а вона спочатку бухгалтером у харчокомбінаті, потім бухгалтером у кіносіті, завідуючою продовольчим магазином, директором гастроному. Багато випробувань випало на долю цієї пари, але не втратили вони порядності, доброти, привітності. До кінця їхніх днів під дахом родинного будинку з радістю збиралася всі діти, онуки, правнуки на сімейні свята. Будинок продовжував збирати родину і після їхньої смерті. І тепер він чекає всіх нас до себе у гості, щоб, зібравшись разом, ми повернули його до життя, вилікували рани, нанесені суровою війною.

Історія у фотографіях

Big image

Рецепт маминих котлет

Для приготування смачних котлет знадобляться:

- м’ясо — 1 кг;
- цибуля — 2 головки;

- часник – 2-3 зубця;
- хліб білий — 300 г;
- картопля — 2 шт.;

- 1 ст. л. майонезу;

- 1 яйце;
- сіль, перець — по-смаку;

- олія.

Інструкція

  1. Поріж м’ясо c жирком (свинина, яловичина) на невеликі шматки, промий його під струменем води. Очисти ріпчасту цибулю, картоплю, часник, розріж їх на 4 частини. Намочи у воді м’якоть білого хліба на кілька хвилин, відіжми його. Все перекрути через м’ясорубку.
  2. Посип фарш сіллю і перцем по-смаку. Додай у фарш яйце та майонез. Все ретельно перемішай до однорідного стану. Сформуй котлети середньої величини.
  3. Налий на сковороду невелику кількість олії та розігрій. Виклади на неї котлети й смаж на помірному вогні до утворення скоринки, не накриваючи кришкою. Потім переверни котлети та підсмаж їх з іншого боку. Зменши вогонь, закрий сковороду і продовжуй смажити поперемінно з обох сторін до готовності.
  4. Подавай котлети з пюре або відвареним рисом.

Зверни увагу!

Не слід робити котлети дуже маленькими, інакше вони пересмажаться і стануть сухими.

Big image
Big image
Big image